Велика кількість подій останніх двох тижнів, які відбувались в Києві та далеко за межами міста-героя і були приурочені до 25-ї річниці Чорнобильської трагедії, наштовхнули мене на думку розказати свою історію весни 86-го року.
Мушу зізнатися розповідь неоригінальна, адже багато моїх друзів-однолітків, так само як і я, так би мовити рятувалися втечею від жахливих наслідків радіації, яка нас застала від самого народження. Своїм життям ми вдячні батькам можливо, навіть, трохи більше, ніж інші, принаймні маємо право так казати.
«Я народилась 13 квітня 1986 року за 13 днів до подій, які сталися на Чорнобильській атомній електростанції. За спогадами моїх батьків, які працювали інженерами-конструкторами на Київському авіаційному заводі, у весняні сонячні і спекотні дні, які стояли тоді в столиці ніхто не знав, що містом вже шириться радіація. Офіційної інформації від влади не було жодної, лише чутки, які стрімко розходились серед людей. Тато дізнався про аварію від співробітників авіазаводу, які допомагали вивозити людей автобусами з Прип’яті. Він пам’ятає, що автобуси ще ніколи не були такими чистими, їх постійно мили – мили від радіації. Тато знайшов ще один доказ аварії, купивши 28 квітня газети «Правда» та «Известия», де на другій і третій сторінках було маленьке повідомлення невеликим шрифтом – повідомлення, яке мої батьки досі цитують слово в слово: «Произошла авария на Чернобыльской АЭС возле Киева. Погибло два работника станции». Ніхто не знав або до кінця не хотів вірити, чим це може загрожувати. Тим не менш, 1 травня, як і годиться, всі вийшли на примусову святкову демонстрацію під пекуче «радіаційне Сонце». Але у вихідні травневі дні почало стрімко меншати людей на вулицях, більшість з них можна було побачити у дощовиках або шарфах, які були явне не по погоді; Київ став повністю залитий водою на 5 см; навколо міста з літаків почали викидати вуглець, що допомагало зменшувати радіаційний фон та викликати радіаційний штучний дощ деінде, тільки не в столиці. Тепер містом почали ширитись не тільки чутки, але й радіофобія – боязнь радіації. Мама, згадавши чого її вчили в школі щодо радіації, почала по кілька разів на день купати мене та сестру, вимивати вщент всю квартиру. Коли батьки вирішили виїхати, це виявилось не так вже і легко: переговорні пункти були перезавантажені, зв’язатися з рідними не було можливості, дістати білети на будь-який транспорт – від авіа до залізничного сполучення – було досить важко. Виїхати вдалося в ніч на 8 травня тільки завдяки друзям мого дядька, які ризикнули не тільки своїми спортивними гоночними авто, але й своїм здоров’ям, щоб врятувати здоров’я моєї сім’ї. Пости міліції, які стояли при виїзді з Києва тільки після ретельної перевірки дозиметром випустили нас з міста, повідомивши, що рівень мілірентген допустимий, який саме не уточнювалось. По прибуттю в Харків наша родина пройшла обов’язковий дозиметральний санітарний контроль, який проводився у спеціально створених санітарних пунктах. Деяких прибулих у так звану східну столицю навіть мили там цілими сім’ями. Після Харкова, мама нас повезла в Росію до бабусі. Повернулися ми на Батьківщину тільки через півтора роки. Тато, який змушений був повертатися на роботу після травневих свят до Києва став свідком цікавої картини – влітку 86-го на нашій дачі майже в центрі міста тюльпани виросли у 1,5 м заввишки, незвичайним був і врожай садових дерев – яблук і груш, яких було більше 200 кг…».
Поколінню 86-го – одноліткам трагедії виповнюється 25. Ми – діти Чорнобиля, як би це сумно не звучало! Мені завжди здавалося, що ми залишимось «унікальними» і «неповторними», але цього року до нас долучилися новонароджені діти Фукусіми. Наразі, покоління 2011-го тільки розпочинає свій нелегкий шлях, залишається побажати їм міцного здоров’я та довгих років життя…
Читайте самые интересные истории ЭлектроВестей в Telegram и Viber
